Полюс холоду

12.10.2006
Полюс холоду

Леонід Зятьков і маклюра: «Ще не вмерла... ідея дендрарію».

      Знаєте, де в Україні найхолодніше місце? На Луганщині. Тут була зафіксована найнижча температура за весь час метеорологічних спостережень на наших теренах -42оС. І найгарячіше теж на «крайньому сході» держави: +42о. Різниця - 84 градуси. Чим не Сибір? Правда, на відміну від Сибіру, такі «екстремуми» трапляються далеко не кожний рік, та й тримаються, на відміну від Сибіру, день-два. Але от цієї зими достатньо було трьох днів 30-градусного морозу, аби область залишилася без абрикосів і навіть без яблук. Абрикоси - не хліб і не картопля, та без них корінному донбасівцю якось сумно...

Партія - наш рульовий

      Про «полюс холоду» журналістам розповів доцент кафедри садово-паркового господарства та екології Луганського національного педагогічного університету Альберт Вербін. У такий спосіб він пояснював, для чого в краї потрібен власний дендрарій. За його словами, в місцевих умовах виживають 20-25 видів дерев та кущів, а природа потребує різноманіття. Із незалежних джерел я його дані перевірити не зумів, а от старий радянський енциклопедичний словник свідчить, що середня температура січня на Луганщині справді одна з найнижчих у країні - поряд із Харківською та Сумською областями. А середня температура липня більша тільки в Криму та в причорноморських степах. Навіть у близькій спорідненій Донеччині клімат помітно м'якіший. Отже, на переконання Альберта Євгеновича, області потрібна наукова інституція, яка підбирала б для території необхідну їй флору.

      Де-юре в Луганську дендрарію (дендропарку) немає, а де-факто він був створений ще далекого 1972 року на західній околиці обласного центру. Власне, Вербін, який тоді працював директором Луганської дослідної лісомеліоративної станції, цим і займався. За розпорядженням першого секретаря обкому КПУ Володимира Шевченка.

      У Луганську й досі вважається, що якби не всемогутній (у межах підвладної території) Шевченко, місто і досі залишалося б без аеропорту, «крутих» вокзалів, цирку, театру і... всесоюзного чемпіонства футбольної команди «Зоря». Тут важко щось заперечувати, і можна тільки скрушно зітхати, згадуючи часи, коли «хазяїну» достатньо було викликати до себе в кабінет молодого науковця й наказати йому... Однак і тоді було не все так однозначно.

      Є суттєва різниця між представниками тодішньої когорти партійно-господарських діячів та їхніми теперішніми «нащадками». Якщо перші легковажили чинним законодавством не лише у власних інтересах, а й - іноді - мали на увазі суспільну користь, то у других жодних «іноді» вже не трапляється. Але тут потрібне одне суттєве уточнення: перша половина тези стосується переважно першої половини правління чорнобрового красеня-генсека, коли на посадах ще залишалися хрущовські висуванці. Потім партія мудро вирішила, що застійна економіка більше не потягне одночасно преференцій кращим своїм слугам та їхніх добрих справ. Треба було вибирати щось одне, і вона вибрала...

      Шевченко «полетів» зі своєї посади вже наступного 1973-го. За три роки - донецький його колега Володимир Дегтярьов, який, на мій погляд, зробив для Донецька набагато більше, ніж його тезка - для Луганська. А згадав я про нього тому, бо за кілька років до того в Донецьку почав працювати Ботанічний сад, нині широко відомий завдяки розташуванню серед розкішної рослинності резиденції Рiната Ахметова «Люкс». Цілком схоже на те, що луганський дендрарій став «симетричною відповіддю» у такому от «соціалістичному змаганні» двох намісників. Потім Леонід Ілліч вигнав і Шевченка, і донецького «першого» Володимира Дегтярьова, посадивши на їхні місця безбарвних і безініціативних наступників. От вони вже й випестували нинішню донбаську... «еліту».

Тринадцять мінус п'ять

      Та епоха ще чекає на свого дослідника; очевидно, й в інших областях можуть пригадати про своїх шевченків та дегтярьових, зокрема й те, що за ними числяться не самі лише ботанічні сади та дендрарій. Однак за дендрарії - велике їм спасибі. Хоча в Луганську, на відміну від «столиці Донбасу», він сильно занепав. Почалося з того, що з виділених тринадцяти гектарів землі п'ять були зайняті приватними оселями. За проектом, їхнім власникам мали надати нове житло, однак після звільнення (доволі скандального) Шевченка вже не було кому цим займатися.

      На решті ж гектарів науковці під керівництвом Вербіна зробили диво. У гіперіндустріалізованому місті було акліматизовано 153 види дерев та кущів. Загалом було привезено 170 видів, і те, що не всі збереглися, винні не стільки лісоводи, скільки місцевий обиватель, який виявився великим прихильником садово-паркового мистецтва на кожному окремо взятому приватному подвір'ї. Народ не надто соромився викопувати кущі та дерева, які припали до душі. Проте...

      - Тут прекрасно почуваються ліщина деревоподібна (горіх ведмежий). Ви подивіться на нього і запитайте: «А чому його немає в місті? Чому алеї створюють із тополь, що «пилять» (дійсно, дерево за контурами дуже схоже на пірамідальну тополю), та з лип, що жовтіють уже в липні? Тут самих дубів шість видів: дуб Гартвіца, дуб червоний, дуб пухнастий... Каркас західний, каркас східний, бундук канадський...

      Альберт Євгенович перерахував ще багато назв «переселенців» мало не з усіх континентів. Деякі з них він і показав. Шкода, що останні кущі (пекінського бузку) відцвіли у вересні. Зате на деревах і зараз ще можна побачити плоди маклюри жовтогарячої (пишу так, як вимовляли наші співрозмовники - у звичайних енциклопедіях такий фрукт не значиться). Вони схожі чи то на зморшкуваті яблука, чи на недозрілі помаранчі світло-зеленого кольору.

      - Їх продають на базарі як адамові яблука, хоча назва ця неправильна.

      А ще Вербін розповів, як магонія піддуболиста врятувала від пожежі берези. Американські такі низькорослі вічнозелені кущі врятували життя російським березкам. Дружба народів, панімаєш...

Ох, земелько!

      Особисто для мене відкриттям було побачити штучні річища декоративних струмків на території дендропарку і пересохлі котловани від колишніх ставків. Кажуть, колись посеред тих ставків били вгору фонтани. Та варто було владі відвернутися на кілька років (починаючи з 1991-го), як вищезгаданий сторукий, але практично безголовий обиватель переробив ландшафт на свій смак. Леонід Зятьков, який тепер очолює дослідну станцію, сказав, що народ навіть труби повикопував з-під дна...

      Спроби врятувати парк, надавши йому статус природоохоронної зони, почалися в 1999-му. І тут важко знову не згадати «ранньобрежнєвську» добу. В 1972-му надійшов наказ, а до 75-го основні роботи зі створення дендрарію були завершені. Вони могли завершитися б і раніше, якби всемогутність «першого» поширювалася б ще й на закони природи. А тепер...

      Починалося (точніше, відроджувалося) все доволі непогано. Міська влада дала всі необхідні дозволи, плідно працювали проектувальники відповідних інституцій; проект успішно пройшов державну експертизу. Аж тут у Луганську стався черговий путч; потім пройшли вибори, і в міськраді опинилися народні обранці, яких «свята земелька» цікавила не набагато менше, ніж героїв п'єс Карпенка-Карого.

      - Деякі депутати поклали око на цей об'єкт під торговельно-розважальний комплекс, і лісоводам під будь-якими приводами почали відмовляти в затвердженні цього проекту відведення землі.

      Заступник начальника територіального управління земельних ресурсів Анатолій Дрига відмовився навіть натякнути, хто були ті депутати. Точніше, він зробив вигляд, що не почув запитання. Добре вже те, що від боротьби за свій проект він не ухиляється.

      - Дійшло до того, що вони звернулися в суд з оскарженням нашого проекту. Суд ухвалив рішення примусити міськраду таки прийняти рішення про землевідведення.

      Потім була апеляція, яку Апеляційний господарський суд теж відхилив. Але почалася наступна виборча кампанія... Коротко кажучи, є шанс (і обіцянка нової мерії!), що проект буде затверджено на сесії міської ради вже у жовтні. А, може, й не буде.

      Прогулянка територією дендропарку якось не додала оптимізму. Отой убогий приватний сектор, що мав бути переселений ще тридцять років тому, тепер перевтілився у розкішні котеджі чи то «нових українців», чи «старих» комсомольців. Життя за високими залізобетонними парканами вирує. І перед ними - теж: величезний самоскид просто під телекамерами скидав грунт на асфальт. Може, господар вирішив клумбу розбити на території парку?

      А просто навпроти журналісти мали змогу побачити будівельні роботи нової грандіозної садиби. Тут же з'ясувалося, що збудована вона на місці, де колись розміщувалися приміщення... лісомеліоративної дослідної станції. Довелося із пристрастю допитувати Леоніда Зятькова. За його словами, він погодився обміняти стару мергельну хатинку (без лапок) на будинок у півтори тисячі квадратних метрів корисної площі у сусідньому житловому кварталі (аби його утримувати, довелося частину кімнат здавати в оренду). Певна логіка в цьому є, от тільки...

      - Нічого я не підписував. У мене є «вищестояща» організація - Держкомлісгосп. З нею й вели переговори.

      - Хто вів?

      - Обласна адміністрація. Тоді ще був Єфремов. При ньому робилося, а хто конкретно - я не знаю. І вони там... Мінфін... Домовлялися із покійним... Кирпою.

      Це ж треба. А Кирпа тут до чого? Коли ми допитувалися у будівельників, хто та що, головний весь час повторював традиційне для подібних випадків закляття: «Це - приватна власність». А одна людина заявила прямо: це Єфремов будує (колишній голова ОДА, а нині керує регламентним комітетом Верховної Ради). Звичайно, жодних доказів вона не навела і посилатися на неї не дозволила. Тому стверджувати, що садибу відтяпав собі Олександр Сергійович я не маю права. Однак питання залишається: якщо це приватна власність, то чому переговори про земельну ділянку для неї вели між собою державні установи? І чи не ведуться такі переговори сьогодні щодо сусідніх ділянок? І Єфремов, і луганський міський голова Сергій Кравченко разом із більшістю депутатів міськради є членами однієї партії - ПРУ. То якщо він, за старої пам'яті, попросить своїх партійних соратників про дрібну послугу - невже ж відмовлять?

      Ну, дуже розкішно виглядають «хатинки» (тепер уже з лапками) із кольоровою м'якою покрівлею під кроною ведмежих горіхів та дубу пухнастого. А то ще можна огородити всю територію парканом, відновити ставки та струмки. Чим не Версаль буде. Для своїх.

 

Публікацію підготовлено за сприяння Луганського прес-клубу.

 

 

  • Тече вода, тече брудна

    Більш як двадцять років триває екологічна сага про забруднення території на кордоні Молдови (Сороки) й України (Цекинівка, Ямпільський район ) через річку Дністер. І весь цей час — лише перемовини, передмови й постскриптуми. А тим часом зношена труба промислових відходів завдовжки 6,2 км через Дністер продовжує забруднювати басейн річки як на території Вінниччини, так і нижче за течією — в Одеській області. >>

  • Сміттєві війни

    Найчастіше ущерть переповнені сміттєві звалища в Україні гниють десятиліттями через відсутність коштів на їх впорядкування. Але в Люботині, де полігон твердих побутових відходів (ТПВ) скоро дійде до будинків містян, сталася нетипова як для вітчизняних реалій історія. >>

  • Колекція, що пастки плете

    У нашому світі мешкає приблизно 40-45 тисяч видів павуків, а їхня кількість така велика, що кожна людина на відстані п’яти метрів біля себе знайде цю істоту. Науковці вивчають унікальні властивості павутини та, ґрунтуючись на дослідженнях, розробляють надміцні волокна чи біоматеріал, на якому зможуть вирощувати людську шкіру. >>

  • У ліс ходити — ліс любити

    Перший фестиваль шкільних лісництв відбувся на Черкащині. Участь у ньому взяли десять команд, по одній від кожного лісгоспу. Під час фестивалю школярі, а всі команди прибули у спеціальній формі, придбаній лісництвами, наввипередки демонстрували свою любов та шану до лісу. >>

  • Епідемія пожеж може повторитися

    Пожежі торф’яників були однією з головних тем упродовж тривалого часу для значної частини українців. Благо, забруднене повітря, яке перевищувало навіть у деяких районах столиці норму в 6 разів (зрозуміло, у навколокиївських епіцентрах загорань ситуація була ще гіршою), почало приходити в норму. >>