Такого скандалу Шевченківська премія ще не знала. Минулої п’ятниці з’явилася заява найбільш дискутованого цьогорічного претендента на Шевченківську премію Василя Шкляра, в якій письменник просив Президента відтермінувати вручення йому премії «...на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника». Увечері того ж дня було оприлюднено указ Президента щодо лауреатів, в якому прізвище Шкляра не значилося. Останні дні ця тема залишається найбільш обговорюваною, проте питань більше, ніж відповідей. І вони здебільшого — у політичній площині.

— Пане Василю, під час представлення твору, який претендував на здобуття премії, а потім й після рішення Шевченківського комітету ви весь час заявляли, що відмовлятися від премії не збираєтеся. Чому ви якщо й не змінили думку, то зробили такий крок убік?

— Я свою думку не змінив. Я казав, що від премії не відмовлюся, надто святе ім’я Тараса і сакральна ця премія. Тому ніхто за 50 років від неї не відмовився. Я колись думав, що може Ліна Костенко відмовиться, адже були всілякі часи.

Автор цієї знакової роботи — Михайло Чалий, сучасник Тараса Шевченка. «Михайло Корнійович Чалий пізнав Шевченка не лише з його творів, а й з приватного спілкування. Він — перший дослідник, який пройшовся стежками поета, який спілкувався з його родичами, друзями, колегами, який зібрав найбільше документів, листів, і все це збереглося в його архіві», — так представляв книжку на черкаській презентації Сергій Гальченко, упорядник видання, заступник директора іституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ. У тому ж архіві збереглися десятки запитань до Варвари Рєпніної, написані дослідником щодо життя Шевченка, і її відповіді — «так», «могло быть», «такого быть не могло».

Від вишуканих романсів Миколи Лисенка на ліричні твори Тараса Шевченка до яскравих і несподіваних прочитань поетичної класики у викладі відомого експериментатора–постмодерніста нашого сучасника Валентина Сильвестрова існує ціла плеяда українських композиторів, які меншою або більшою мірою причетні до творення музичної шевченкіани. Коріння цього явища — у щирій всенародній любові, адже у кожній українській хаті поблизу святих ікон зав­жди розміщували портрет поета та томик «Кобзаря». Аналогів цього у інших народів світу немає. У радянські часи музична шевченкіана набула очевидних рис державної ідеології, що, будемо відверті, значно зашкодило сприйняттю самої поезії Шевченка. Так сталося, що на зорі незалежності виникла суспільна потреба відновити істинний образ Кобзаря, і першими, хто це зробив, були молоді музиканти, зокрема й ті, хто згенерував перший потужний вибух «Червоної Рути» у Чернівцях. Бунтівна енергетика поезії нашого Пророка була, ясна річ, найбільш близькою рокерам і бардам.

Незважаючи на морозну погоду, вчора канiвчани та гостi мiста прийшли на Чернечу гору, щоб урочисто вшанувати Тараса Шевченка на 197–й день його народження. Двi години люди мерзли на вулицi, тримаючи в руках державнi прапори. Початок церемонiї покладання квiтiв до пам’ятника на могилi Шевченка затягнувся бiльш як на пiвгодини: всi чекали високопосадовцiв зi столицi. Оскiльки лiкарi заборонили Президентовi Вiктору Януковичу пiсля операцiї пересуватися на великi вiдстанi, до Канева приїхав Прем’єр–мiнiстр Микола Азаров. Це вперше в iсторiї незалежностi України на Шевченковi днi владу представляє не глава держави, а Прем’єр–мiнiстр.