Не знаю, дорогий читачу, що ви згадуєте, коли чуєте слово «школа», а в моїй пам’яті зринає, на жаль, уже далеке дитинство, цікаві чи, навпаки, нудні–пренудні уроки й домашні завдання, друзі й учителі, футбол, усіляке баловство, перше кохання... Зрештою, грецьке слово «схоле», від якого походить наше «школа», крім «навчання», означає ще й «дозвілля». Та, мабуть, найперша моя асоціація — книжки. Я страшенно любив читати й читав усе поспіль, від детективів і пригод до якоїсь перекладної наукової книжки про шпигунську діяльність абвера під час Другої світової війни. Одного разу прочитав навіть посібник iз крою та шиття. Правда, то мене лихий попутав. Я ще малий був. Узяв у матусі троячку й пішов купувати книжки. Подивився на нижніх поличках — нічого цікавого. Коли глядь — високо–високо вгорі стоїть якась здоровенна книженція в картатій обкладинці, а на ній написано ніби як «Кріт та життя». Нічого собі! — думаю. Що то може бути? Кажу: «Тьотю, дайте мені, будь ласка, он оту книжку!». І вже коли книжка опинилась у руках, то я зрозумів, що став жертвою власного верхоглядства. Бо насправді вона називалась «Крій та шиття». Але, як справжній чоловік, визнати свою помилку я не схотів і потяг ту книжку додому...

Андрій Кокотюха, добрий професіонал детективного жанру, має на книжковому сайті «Буквоїд» персональну рубрику «Кримінальне чтиво», де регулярно освічує читача у принадах і прорахунках своїх колег. Нещодавно він узявся розтлумачити останній роман Марека Краєвського «Числа Харона» (Л.: Урбіно, 2011).

«Соломонова Червона Зірка» (К.: Темпора, 2012) — це величезний, на півтисячі сторінок, колективний есей про всі регіони України. Можна довго розмірковувати над досить дивною назвою книжки, та пояснення суто географічне: село Соломонове — крайня західна точка країни, село Червона Зірка — крайня східна. Поміж ними — 1316 кілометрів і 27 відомих літераторів.

На заклик фонду «Велика родина» взяти участь у Конкурсі кінопроектів, присвяченому 200–річчю Тараса Шевченка, відгукнулося 33 учасники. Після першого туру їх залишилося 29. Троє дійшли до фіналу. Остаточний літературний варіант своєї кіноідеї фіналісти мали надати організаторам за два з половиною місяці. У цей дуже стислий термін не вдалося вкластися політологу Андрію Окарі, хоча саме його твір «Тарас Шевченко. Заклинання Дніпра» був фаворитом Конкурсу після другого туру. Тож за перемогу змагалися два Олександри — Гаврош та Денисенко. Призовий фонд міжнародне журі, співголовами якого були кінознавець Любомир Госейко (Франція) та оператор Юрій Гармаш (Україна), вирішило розділити між обома фіналістами: переможець Олександр Денисенко отримав 120 тисяч гривень, володар другої премії Олександр Гаврош — 80 тисяч гривень. «На адресу оргкомітету конкурсу надійшло багато пропозицій, і не тільки тих, які пов’язані з кіно, — розповіла Голова наглядової ради фонду «Велика родина» Віра Ульянченко. — І надалі Фонд буде відкритий для таких пропозицій, ми готові підтримати ідеї вшанування пам’яті Кобзаря, що стосуються театру, образотворчого мистецтва, музики... Також правління Фонду планує звернутися до Президента України з пропозицією оголосити 2014–й рік Роком Тараса Шевченка». А тим часом Олександр Гаврош та Олександр Денисенко розпочинають новий етап своєї Шевченкіани — обоє мають намір згодом представити готовий фільм за власним сценарієм. Не виключені й телевізійні версії...

  Найгучніша серед картин, представлених у Києві упродовж Тижня італійського кіно, — стрічка одного з найвідоміших сучасних італійських постановників Нанні Моретті Habemus Papam. Відповідно до назви («У нас є Папа» — традиційна формула, що оголошує місту і світові, що вибори нового понтифіка успішно завершилися) фільм присвячений життю за лаштунками Ватикану, стурбованого виборами нового Папи. Століттями встановлений порядок йде шкереберть через небувалий інцидент — обраний Папою кардинал жахається високої місії і відмовляється приступати до своїх обов’язків, і в той час, як він усамiтнюється в молитвах, князі церкви намагаються напоумити героя за допомогою психоаналітика–атеїста. На жаль, Моретті, відомий як майстер камерних психологічних драм, не зумів належним чином реалізувати настільки вдячну тему. Зіткнення психоаналітика і світу церкви зводиться до поверхневих комічних епізодів, персонажами виступають десятки практично безликих святих отців, і навіть головний герой, Папа–мимоволі, з усіма своїми душевними метаннями, виписаний настільки невиразно, що до фінальних титрів глядачеві відомо про нього не більше, ніж на початку фільму.

Колись давно княжна Варвара Рєпніна назвала Шевченка «геніальним горювальником», а його приятель Пантелеймон Куліш додав: Шевченко — «співець людських неправд і своїх гарячих сліз». Так ми сприймаємо поета ще й досі. І мало хто при цьому пам’ятає, що він був також співцем людського щастя.