Катерина. Дитину повернули: у Росії в заробітчанки з Черкас хотіли забрати немовля

Жителька Черкас Катерина поїхала на заробітки у Московську область не від добра. Спочатку планувала податися до Польщі, а потім, так склалося, довелося вирушити у Росію. Про те, що вагітна, дізналася вже коли прибула в чужу країну.

 

«Працювала прибиральницею. На двох роботах. Вдень мила підлогу на вокзалі, а вночі — у супермаркеті», — розповідає «Україні молодій» сама Катерина.

 

Пізніше, уточнює, познайомилася із сім’єю і згодилася переїхати до них. Вони запропонували житло і роботу на будівництві їхнього будинку. Прибирала там, фарбувала все. Такі обов’язки мала навіть на останніх місяцях вагітності. Не солодко було, це м’яко сказано. 

 

У Катерини забрали український паспорт, аби нікуди не втекла. А якось, коли почули по телевізору інформацію, що українці можуть їздити і з закордонним паспортом, викидали з її сумки все, що там було. Шукали ще й такий документ. Думали, що приховала його і тільки й чекає моменту, аби накивати п’ятами.

 

Пізніше Катя зрозуміла, що у тих людей були на неї ще й інші плани. Їх пізніше озвучили, запропонувавши забрати у неї малюка, коли той народиться. Жінка каже, її шантажували й залякували.

 

Вона пригадує, як перед пологами їй приснився дивний сон, ніби з нею говорить її ненароджений син. «Приходить такий хлопчик невеличкий і запитує мене: «Чого вона буде мені мама? Ти ж моя мама!» — розповідає тепер Катя. Видно, пояснює, переживала тоді, тому й сон такий наснився.

 

Згодом Катерина народила сина. Ті кошти, які заробила, пішли на пологи. Їй уже відверто пропонували, мовляв, заберемо малого, документи зробимо, говорить Катерина. 

 

Життя притискало до стіни. Вона опинилася у пастці. Її реєстрація про перебування в Росії давно закінчилася, документів на дитину не було. Не вистачало даних батька, який живе в Україні. Коли в черговий раз відмовилася від пропозиції, «потенційні усиновителі» наскаржилися у поліцію, заявивши, що жінка тут працює нелегально, без реєстрації.

 

Тепер Катерина згадує те жахіття, як страшний сон. Тільки їй відомо, що пережила. Закінчилося все тим, що її вислали в Україну без малюка. Такі дії мотивували тим, що на хлопчика не оформлені документи. Тому Данилка у неї забрали і «поселили» у лікарні.

 

Катерина підозрює, що все те неспроста. Переконана, план забрати у неї сина був ще й тоді у дії. Жінка припускає, її дитину з лікарні планували передати у дитбудинок, тому й просили написати відмову. 

 

«Даниїл дуже схожий на мене. Я помічаю, що у нього навіть рухи такі ж, як у мене», — говорить тепер щаслива Катерина. 

Після приїзду в Черкаси вона відразу почала шукати захисту в Україні. Звернулася по допомогу до влади міста, і спеціалісти служби у справах дітей Черкаської міської ради зробили все можливе, аби допомогти матері. Чотири місяці знадобилося їм разом з іншими добрими людьми, аби маленький Данилко опинився поруч із мамою.

 

За словами начальника служби Світлани Шишлюк, аби повернути на Батьківщину маленького українця, була проведена складна підготовча робота. Довелося пройти через чимало перепон, тож ця історія могла закінчитися не так щасливо. Але, слава Богу, все обійшлося.

 

«Ми з квітня працювали на повернення дитини в Україну. Проводили консультації, вели переписку, готували документи», — розповідає начальник відділу захисту прав дітей Черкаської міськради Людмила Івангородська, котра їздила за малюком до Росії. 

 

Вона каже, взяла із собою одяг та іграшки для Данилка, які підготувала його мама Катя, і поїхала. Везла цілий стос документів, старанно підготовлених, сто разів провірених та перечитаних, щоб кожна буква відповідала вимогам. 

 

«Була впевнена, що операція з поверненням маленького черкащанина закінчиться щасливо. Бо заради цього кілька місяців поспіль працювало дуже багато людей», — зізнається пані Людмила. 

 

Вона каже, що неабияку підтримку та  допомогу черкаським фахівцям служби у справах дітей надали перший секретар із консульських питань Посольства України в Російській Федерації Світлана Середенко, представники Міжнародної організації міграції в Україні Тетяна Штанєва, а в Росії Ольга Рибакова, Людмила Проценко із громадської організації «Від серця до серця», фахівці органів опіки і піклування у Московській області. Гарно спрацювали, наголошує, і в Міністерстві закордонних справ, прикордонній службі України, де були всебічне сприяння та підтримка. 

 

«Спасибі приватному нотаріусу Аллі Степаненко, яка безплатно оформила та завірила всі належні документи українською і російською мовами», — каже Людмила Івангородська. 

 

Вона розповідає, мала всього 9 годин часу до київського поїзда, аби вирішити всі питання і забрати хлопчика. Тож Світлана Середенко подбала про автомобіль, яким привезли малюка у посольство, де була змога викупати його та нагодувати. Вона ж і провела та посадила черкащан на поїзд до Києва. 

 

Пані Людмила зізнається: під час першої зустрічі з хлопчиком її особливо вразило те, що він дивився в одну точку і виглядав засмученим. Тож з усіх сил старалася, аби малий відчув увагу та турботу. І раділа, коли побачила, як уже по дорозі до посольства Данилко почав з цікавістю і здивуванням спостерігати за тим, що діється за вікном автомобіля. Тоді він вперше усміхнувся.

 

«При перетині українсько-російського кордону нам був даний режим «зеленого коридору». Тож з маленькою дитиною на руках не довелося проходити тривалі процедури перевірок», — пригадує пані Людмила. 

 

У поїзді до Києва вона старалася постійно забавляти малого, аби він не плакав. «Пригорну його, поцілую. Щоб він відчував, його люблять, за нього турбуються», — каже Людмила Івангородська.

 

Сама вона в ту ніч мало спала, хвилювалася за хлопчика — щоб не впав, не замерз, не простудився. Навіть дідусь — сусід по купе підмітив, мовляв, «у вас не ніч була, а гімнастика». 

 

Вже в Києві їх зустрічала мама Даниїла. І хоча вони не бачилися кілька місяців, але він пригорнувся до неї і згодом заснув. «Я побачила, як тихенько посапує. Значить, відчуває маму!» — згадує пані Людмила.

 

Відразу по приїзді у Черкаси хлопчика обстежили лікарі міської станції швидкої допомоги. Хлопчик був здоровий. 

Уже кілька днів, як Данилко живе у Черкасах, у своїй родині. «Коли мене виселили з Росії, Даниїлу було вісім місяців, але він уже говорив деякі слова. А зараз каже лише «мама», та «йди-йди», коли гукає мене», — говорить мама хлопчика. Але, уточнює, її радує, що він багато белькоче на своїй, тільки йому зрозумілій, мові. 

 

Поки що хлопчик сам не ходить. Певно, далося взнаки його ізольоване життя у лікарні, де з ним ніхто не займався. «Він боїться ходити. Весь час оглядається, де я, чи тут», — говорить Катерина. 

Вона хвалиться тим, як малий любить гратися.

 

Каже: м’які іграшки не помічає, а от із машинками возиться. Любить їх роздивлятися, прагне щось відкрутити, цікавиться, що ж там усередині. А ще просить маму дати йому погратися каструлями. Пізнає новий для себе світ.

 

«Він же довго був один у лікарні. А вдома скільки нового, незвіданого, цікавого», — пояснює мама Данилка. Тож, розмірковує, і ходити навчиться, і говорити. У рідному домі й стіни допомагають.

«Дуже вдячна всім-всім, хто мені допоміг. І в Черкаській міській раді добрим людям дякую, і в посольстві», — говорить Катерина. 

«Ми справді велику роботу зробили! Дитина тепер з мамою!» — не приховує радості Людмила Івангородська. Вона не втрималася і їздила до Каті, аби провідати Данилка. Купила йому печива, фруктового пюре. Такого ж, яким пригощала малого довгою дорогою додому.

 

Хлопчик, коли її побачив, зрадів та усміхнувся. Він виглядав щасливим. У нього тепер є сім’я. Мама, бабуся, восьмирічна сестричка і чотирирічний братик. «Він сів біля мене, і ми з ним долоньками знову пограли у ту гру, в яку грали, коли їхали у поїзді», — говорить пані Людмила.

 

За її словами, спеціалісти служби у справах дітей Черкаської міської ради будуть і надалі стежити за долею малого Данилка. Наразі вони вже допомагають його матері вирішувати проблеми з оформленням документів на отримання державної грошової допомоги на дитину.