«Доборолась Україна до самого краю.
Гірше ляха свої діти її розпинають»
Чому безнадійним — та тому, що вже третім. Уже тричі Україна мала шанс, однак не використала. Тричі (переходжу на адекватну термінологію) її «розводили» чи «кидали» на різного рівня виборах. Зрештою, після того, як тебе три рази «кидають», напевно, вже не варто шкодувати самого себе чи мати претензії до того, хто тебе «розвів» — щонайперше, слід подивитися на самого себе. У цьому пункті я не можу поділяти лементів нашого Поета, щодо «найменшого брата». Якось важко співчувати тому, хто дає тим чи іншим мерзотникам уже вкотре їздити на собі, а заразом — і на мені. Тому сумна сентенція «кожен народ вартий своїх правителів» для українців видається дуже актуальною.
Зараз ми вкотре чуємо чергові обіцянки — негайної побудови комунізму/соціалізму, збільшення вдесятеро пенсій і стипендій, воскресіння лазаря вугільної промисловости, зниження ціни братами-росіянами на пальне до 2 копійок за літр — ви ж бо тільки проголосуйте за того чи іншого кандидата у президенти. І віримо, як попередньо вірили в євроінтеграцію до 2007 року, в існування яких-небудь планів щодо нашого майбутнього чи правди про закатованих журналістів.
Кожна людина пробує в якийсь спосіб, часто доволі несвідомо, проектувати своє життя, прив'язувати свій внутрішній годинник до змін пір року, змін років, але водночас і до змін у суспільстві. Здається, що прийде літо і стане легше, або спаде спека і осіння свіжість дозволить відпочити. Люди схильні вірити, довірятися. І, зрештою, приходить тепло, а потім спадає і спека.
Так само вони довіряються суспільним і політичним лідерам — люди дійсно легковірні. Однак природа чесніша від політиканів — у наших країнах вони практично ніколи не виконують своїх обіцянок — і це вже стало нормою. Ми як народ настільки розбещені цими завжди невиконуваними обіцянками та настільки опущені, що наперед згодні, щоб нам брехали. Ми насправді не хочемо знати правди. Ми крайньо інфантильні — ми очікуємо, щоб за нас вирішували інші. Скільки разів чуєш, що нам тільки мають «давати» (!) зарплату (а ще краще — «получку»), «давати» (!) квартиру, машину тощо. Хоч уже давно не дають. Або ж принаймні мають обіцяти, що «дадуть» — ми вже настільки низько опустилися, що доста і обіцянки. Таке очікування і марновірність уже починає межувати з паразитизмом.
Горбачов обіцяв до 2000 року забезпечити всіх совєтських людей (як тоді формулювалося) житлом. І в це вірили. Вірити легше, ніж що-небудь робити для того, щоб досягнути тієї чи іншої мети. Та віра була безвідповідальною як перед самим собою, так і перед своїми сім'ями — бо у 2000 році вони цих помешкань не отримали. Так само безвідповідально вірили і в те, що в незалежній Україні буде краще — досить лише її проголосити. Тому й масово проголосували — в надії, що якось воно саме собою стане краще. Власне саме собою... Що хтось нам допоможе. Що ми взагалі кому-небудь потрібні. Виявилося — не дуже. Так само, як тепер заслуховуються російськими байками про «славянское братство» та про дешеву нафту, яка проллється на покриті бур'яном українські поля. Як кажуть росіяни — «щя!».
«Не дуріте дітей ваших...»
Насправді Україна для багатьох була просто мрією, а не проектом. Мрія надихає, згуртовує, гріє. Це не нудний проект, який слід спочатку укласти, а потім довго і методично реалізовувати. Мрію можна просто виспівати (і виспівували, щоб врешті-решт профітькати). Вона повинна реалізовуватися миттєво, через ніч — на другий день після проголошення незалежности мало статися... Що і як — не знав ніхто. Однак мав статися метафізичний перехід — тодішні совєтські люди як люди, яких 70 років привчали вірити у світле майбутнє, радо поміняли об'єкт своєї віри (якщо на той момент вони ще у щось вірили, а таки вірили, бо homo sovietikus, за визначенням, є людиною віруючою — віруючою у комунізм чи у що інше).
На якусь мить вони повірили в Україну. Нічого поганого в цьому не було. Однак яка природа цієї віри? Якщо я вірю в те, що моя цілеспрямована праця впродовж життя, за умови відсутности чогось екстраординарного, дасть змогу збудувати хату для своєї родини, то це віра конструктивна і близька до планування. Натомість, якщо я вірю в те, що хтось, через велику до мене любов, збудує хату мені і моїй родині (тільки виберіть залюбленого президентом/мером), то тут варто засумніватися. Хоча паразитична віра є дуже солодким прихистком для безсилих та безвідповідальних як за себе, так і за своїх близьких.
Не всі в Україні були настільки наївні. Найбільше прагматичних циніків було, як і у кожній релігії, серед жерців деградованого культу — серед совєтської партійної та господарської номенклатури. У своїй масі совєтська номенклатура вже давно ні у що не вірила. А тому просто планувала — навіть тоді, коли не досягала своєї мети.
Так само вона спланувала демонтаж СРСР. Звичайно, Совєтський Союз програв Третю (холодну) світову війну, не був конкурентоспроможним ні в економіці, ні в науці, ні в культурі. Та все ж демонтаж такої великої конструкції, як СССР, був справою дуже складною і небезпечною. Номенклатурі це вдалося. І, звичайно ж, вона не могла не закласти у план демонтажу якихось компенсацій для себе. Номенклатура не вірила, як наївні українські поети та патріоти, — а планувала. Мрії та обіцянки призначалися для народу і милостиво йому ж віддавалися.
«Якби ви вчились так, як треба,
то й мудрість би була своя»
Тому врешті-решт стара номенклатура опанувала ледь не всім постсовєтським простором. З тією чи іншою мірою цинізму вона практично зберегла свої позиції на всьому постпросторі за винятком країн Балтії. Якщо у Туркменістані Туркменбаші кришталево чесний у своєму жаданні неподільної влади, то постсовєтській номенклатурі в Україні довелося здолати доволі довгий шлях, щоб дійти до сьогоднішньої 13-ї річниці панування постсовєтської номенклатури в державі з назвою Україна. Тут доводилося обіцяти і вступ до НАТО, і процвітання у 2007 році разом з іншими щасливцями з ЄС, і російські нафтові дощі. Ба, навіть консолідацію української політичної нації (і це добре втямивши, що divida et impera — «поділяй та володарюй» є головним принципом їхньої політики).
Звичайно, на такому довгому та звивистому шляху довелося вступати у різні союзи та мезальянси. На початках було блискуче використано наївно віруючих (очевидно, у можливість трансформації цієї номенклатури — у те, що вона відмовиться від найголовнішого — влади) дисидентів, демократів, патріотів, націоналістів. Їх віра була безжально розчавлена.
«А з вольними козаками, що я виробляла?
Кому я їх не наймала, не запродавала?»
Зараз на виборах уже із сардонічним садизмом використовуються дискредитуючі «демократів» чи «наційоналістів» мапет-персонажі різного роду карлуватих чорноволиків та козачків. Головне — перетворити ці імена з національних святинь у бренди, які російські політтехнологи допалять до решти.
«Що москалі в Україні з козаками діють.
Ото указ надрукують: «По милості Божій
і ви наші, і все наше, і гоже й негоже!»
Набагато ефективнішим союзником для номенклатури став кримінальний елемент, та й сама вона криміналізувалась — створила систему, коли ніхто активний не зможе не порушувати закону. А тому перемащені всі — а отже, й залежні всі. Залежні від податкової, прокуратури, міліції, адміністрації врешті-решт. Чого і прагнули. Кримінальне минуле впродовж останнього десятиліття на всі лади оспівувалось усіма можливими постсовковими телеканалами. Окрема подяка інтелектуальним, як на початках декларувалося, каналам «1+1» та «Інтеру». Сьогодні для масової свідомості кримінальність не ганьба, а предмет гордості — чекаймо на більше. Вже є одна нещасна країна, яка, не маючи політичної культури, здобула «свободу» під час Французької революції — Гаїті, і до цього часу не може позбутися глибоко закорінених диктаторських традицій та розгулу бандитні тон-тон-макуте. Найгірше, що після століть панування босоти навіть американська інтервенція насправді нічого не змінить — бо все суспільство стає суспільством деградованих перевертнів. Чомусь мені здається, що саме до нього ми йдемо.
Сьогодні для конгломерату — постсовєтська номенклатура, криміналітет та незначна кількість просто бізнесменів, що поступово склалися в український істеблішмент, — політичне утворення з назвою «Держава Україна», стало інструментом для забезпечення їх добробуту і стабільності.
«Мов кабани годовані — пикаті, пузаті...
Аж потіють та товпляться, щоб то ближче стати
коло самих: може, вдарять, або дулю дати благоволять...»
Реальний стан в Україні їх цілком задовольняє і є близький до їхнього ідеалу. Правила гри в «приватизацію», «конкуренцію», поділ ринків цілком задовільні — для учасників гри. Тому вони й не хочуть бачити на українському політичному чи економічному полі жодних західних гравців. Скандал з виборами у Мукачевi мав, поміж іншим, за мету виштовхнути з українського політичного поля всілякі там ОБСЄ та Ради Європи, вони не мають бути гравцями на нашому «самостійному» полі. Головне, щоб
«Заросли шляхи тернами на тую країну...»
У себе вдома ми робитимемо, що заманеться і як заманеться. Мукачеве — тільки перша спроба.
«В своїй хаті своя
правда, і сила, і воля...»
Певну незручність становить тільки процедура виборів, що не є настільки контрольованою, як би цього хотілося. З іншого боку, в Україні сформувалося декілька фінансово-промислових груп, які мають різні інтереси, і тому забава у вибори є для них черговою перевіркою нарощених попередньо м'язів, спробою перерозподілити владу, а отже, і власність в Україні. Або ж зберегти status quo. Головне для них, щоб український народ (сидячи поки що на трибунах) тільки спостерігав за боротьбою між ними. Однак (з політтехнологічною метою) потрібно все ж щось обіцяти братії, що
«мовчить собі,
витріщивши очі»
Тому й обіцяють, «збільшують» пенсії (з наших грошей), «будують» дороги (за наші гроші).
«А той щедрий та розкошний, все храми мурує;
Та отечество так любить, так за ним бідкує,
так із нього, сердешного, кров, як воду, точить!...»
А люди вірять. Безнадійно і нещадно (до самих себе). Чи йдуть дощі, чи палить сонце, а вони вірять. Втікають від себе, втікають від складних запитань, від самого життя врешті — бо вірять. Хитрують самі з собою — а вірять.
«Нехай, каже, може, так і треба»
Забули, що Бог помагає тільки тим, хто сам собі допомагає.
Для більшості українських авторів закінчити статтю фразою про віру означає надихнути, зберегти надію. Гадаю, що такої віри замало. Вона безвідповідальна. Потрібна тверезість і відповідальність за самих себе, інакше вкотре не подолаємо свій інфантилізм.
«Не жди сподіваної волі — вона заснула...»
Нас уже не раз ошукували, обіцяючи те чи інше до 2000 року чи до 2007-го. Гадаю, що Україна станеться тільки тоді, коли ми подорослішаємо і перестанемо вірити різного роду ошуканцям. А до того? А до того
«не бачу я ...»
Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected].
З телефонних дзвінків, листів та усних відгуків, що надійшли услід проектові «Батьківщина-13», ми зрозуміли, що зробили одну помилку — не представили авторів, які, нам здавалося, представлення не потребують. Тому — вдивіться ще раз у ці обличчя: >>
Кiлька тижнiв тому у Варшавi менi пощастило переглянути ретроспективу польської кiнокласики — вiд Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссi до Казiмєжа Кутца, якого, iз соромом мушу зiзнатися, до того не знав i який, може, саме тому справив на мене найсильнiше враження. Його фiльм пiд назвою «Смерть як окраєць хлiба» (1994) — невибаглива, майже документальна розповiдь про кiлька грудневих днiв 1981 року на однiй iз шахт пiд Катовiце, де розiгралась — не вперше i не востаннє — одвiчна екзистенцiйна драма мiж правдою й силою, вiрою i цинiзмом, людською гiднiстю i брутальним насильством. >>
Зараз уже майже ніхто не вірить у те, що Радянський Союз був злом. Отож не цілком зрозуміло, на біса взагалі здалася вся ота незалежність. Це слово, протягом останніх тринадцяти років послідовно й успішно компрометоване, знову потребує реабілітації. Воно вживається стосовно країн, яким на історичному шляху довелося визволятися від чужоземного панування. Тому день незалежності як національне свято існує, наприклад, у США, але не існує у Великобританії (хоч, можливо, в них теж є якийсь день незалежності — від Римської імперії). СРСР був злом, тому що блокував повноцінне існування неросійських націй: нас, українців, у світі наче не було, ми були Russians, позбавленими суб'єктності у світовій історії та політиці, до того ж співвідповідальними за всі злочини радянської системи, як, наприклад, розстріли тінейджерів у Будапешті 1956 року. Край цьому напівкоматозному станові поклала передусім чорнобильська катастрофа, внаслідок якої українські радянські люди дізналися, що в природі існує дещо, могутніше від кремлівського керівництва. Саме так почалася українська ланцюгова — в сенсі розривання ланцюгів — реакція. Це потягло за собою той визвольний переворот у масовій свідомості, котрий увінчався настільки ж масовим голосуванням за незалежність у грудні 1991 року. Її було здобуто дещо зненацька і, умовно кажучи, безкровно. А потім її було вкрадено. >>
Тринадцять років — це вік пубертатний, перехідний, вік, коли грають гормони, вилазять прищі й хочеться невідомо чого. Коли починають рости вуса й грубішає голос, — це якщо ти хлопчик, або якщо ти дівчинка, тоді ростуть не вуса, а дещо інше. Одразу постає питання: а хто ж тоді вона, Україна — хлопчик чи дівчинка? Судячи з імені жіночого роду і з тієї символічної особини, що зіп'ялась на колону посеред головної столичної площі, вона таки дівчинка. Ну, може, зовсім трішки хлопчик, інколи, вкрай рідко. Значно рідше, аніж хотілося б. >>
Нещодавно в Парижі один мій добрий знайомий сказав: «Знаєш, на Заході головна проблема в сприйнятті України полягає в тому, що за назвою «Україна» ховається не країна, а територія. Територія, що лежить між Польщею і Росією». >>
Я вже була автором кількох досі ще недрукованих відвертих сповідальних есеїв, коли надійшло замовлення написати текст про те, чим для мене є моя Батьківщина. З приводу 13-ї річниці незалежності України. Зрештою, все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Xіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить чи не до глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов'язує тебе із твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним. >>
