Нещодавно в Парижі один мій добрий знайомий сказав: «Знаєш, на Заході головна проблема в сприйнятті України полягає в тому, що за назвою «Україна» ховається не країна, а територія. Територія, що лежить між Польщею і Росією».
Я тоді задумався: а яка різниця між країною і територією? Мабуть, така сама, як між народом і населенням. Тобто територія з її населенням — це щось набагато абстрактніше, ніж країна з її народом. Але в будь-якому разі територія має потенціал майбутньої країни. Що стосується України, то в мене язик не ворухнеться, щоб назвати її територією. Є свої кордони, свої гривні, свої долари і євро, є свої нелегальні іммігранти й емігранти, тисячі законів, про які навіть наші законники забули, є умовно незалежний суд, армія, якої треба боятись, міліція та багато чого іншого, що належить тільки нам і нашому життю і в будь-якій іншій країні не зможе так само «нормально» функціонувати. Тож ми існуємо на світовому рівні, в цьому сумніватись не слід. У нас усе є, у нас усі ситі. Деякі ситі обіцянками, іншим цього замало, і вони обирають якусь конкретну суспільно-політичну позицію, а навзамін отримують надію на краще майбутнє. Замість цього, звичайно, можна обрати протилежну позицію й отримати якісь гроші вже зараз, перед виборами майбутнього. (Ні, не президента, а саме майбутнього країни, бо хіба ж наші президенти царі, щоб від них усе залежало?) Тож є в нас не тільки країна, а й свобода вибору.
А країна наша настільки загадкова, що тільки і чути звідусіль: «Не можемо зрозуміти Україну!» — «А і не треба! — кажу я їм у відповідь. — Навіщо пробувати зрозуміти те, що саме себе не розуміє?» У нас прозорість повітря в мільйони разів вища за прозорість політичної думки. Ми все одно будемо заробляти екологічним туризмом. Приїздіть до нас подивитись, подихати, погуляти по горах! Не приїздіть до нас, щоб щось зрозуміти і ставити запитання! Самі заплутаєтесь і нас заплутаєте ще більше! У нас нема відповідей! Ми не знаємо, куди іде наша країна.
Взагалі, вона нікуди не повинна йти, вона і так гарно стоїть на місці. І ще селяни вам скажуть, що коли Україна йшла в НАТО, то врожаї картоплі не збільшились, а колорадських жуків не поменшало. А так усе стабільно, країна нікуди не йде, в очах не мерехтить, а зорі вночі над нами яскравіші, ніж над вами, над вашим смогом.
Ми ж тільки будуємось. Будуємось і ремонтуємо те, що вже побудували. У нас на Одеській трасі одних солдатів-будівельників більше, ніж населення в якомусь Сан-Марино. Якби їх годували добре, то б і трасу вже було здано до свята, як обіцяли. Але солдатської їжі трохи не вистачає. Вона ж особлива, її бозна-де виробляють, бо ви ж знаєте, що солдат мусить відчути тяжкість служби, а з цим після розвалу Союзу стало важкувато — на Камчатку наших солдатів уже не пошлеш, тож доводиться цю тяжкість додавати до їхнього щоденного раціону. Ну а нормальну їжу в нас дають будівельникам, що храми по всій країні зводять. І звели їх, я вам скажу, більше, ніж за остатні 200 років. Так що духовність у нас буде, треба тільки терпіння мати.
Пам'ятаю, як у 1991 році я став романтиком. Думав, що в маленькій (у порівнянні з Союзом) державі зробити лад можна набагато швидше, ніж у великій. Швидше і дешевше. Виявилось, що помилився. Але ж я не один помилився. Нас було тоді 52 мільйони, а гуртом помилитись — це вже не так прикро.
Потім романтизм зник, з'явилась якась така гіркота з присмаком легкого цинізму. А ось кілька років тому справжнє, реалістичне холодне почуття прийшло на зміну. Під гаслом «Маємо те, що маємо!». Ця мудрість рівня Мао Цзедуна й досі заспокоює будь-які виниклі зненацька питання.
Добре, що народ у нас винахідливий та мобільний. Він як почув слово «свобода», так і пішов у «свободне плавання» українським життям, загадковим і напівтаємним. Він усе знає, і не тільки тому, що читає «Кiєвскіє вєдомості» і «Сільські вісті». Він знає, де віднайти багатства Батьківщини, які чомусь повз нього кудись далі проходять. Він легко може вночі «врізатись» у будь-який газопровід, може собі маленький підземний завод збудувати, щоб перетворювати газовий конденсат на бензин. Він усе може, бо було в кого вчитися! Сама країна, коли боролась проти російської антиукраїнської політики, врізалась у російський газопровід і забирала свою чесну частку, яку Росія добровільно все одно б не віддала, бо імперія. Це, мабуть, і є так звана спонтанна або природна справедливість. Яка сама по собі виникає і відновлюється після кожної спроби якось її придушити.
Але ж не все так погано у нашому домі. Про це вам і по телевізору солодко скажуть. І не збрешуть. І покажуть одне обличчя, яке, якщо ми його полюбимо, привнесе в наше українське життя ще більше свободи.
А чи хочемо ми більше? Ми, швидше, хочемо, щоб менше не було. І щоб гірше не було, бо не так уже нам і погано.
А за що справжнє спасибі, так це за 13 процентів податку до 13-річчя незалежної України, за мікроавтобуси, які можна зупиняти де завгодно, за відновлену приватними підприємцями харчову промисловість, яка нарешті вигнала з нашого ринку всякі підробні польські паштети і таке інше.
Тож зараз з усією впевненістю можу сказати: Україна — це велика територія з усіма зовнішніми ознаками держави. Для того, щоб нас окремо помічали на політичній карті світу, в нас усе є — прапор, кордони, герб тощо. Тобто форма у нас відбулася, а ось зі змістом коли-небудь впораємось. Ви ж розумієте: тринадцять років — це вже майже вік набоковської Лоліти. А Україна почала кокетувати набагато раніше, практично з дня свого народження, тож не дивно, що зараз на її кокетування практично не звертають серйозної уваги.
А я пригадую 1994 рік, парламентські вибори в селі Макарівського району Київської області. Голова сільради обходить усі будинки й попереджає, за кого треба всім обов'язково проголосувати. «І що, справді будете за нього голосувати?» — питаю одну бабусю. Вона сумно хитає головою: «Буду, ми ж люди поднєвольниє. Бо інакше, головиха сказала, на зиму вугілля не відпустять!». Трохи пізніше випадково стрів я голову сільради і поставив їй це саме запитання. Вона теж похитала сумно головою: «Ми ж люди поднєвольниє...».
І ось два тижні тому в Миколаївській області знайомий підприємець сказав: «Доведеться за кожного свого робітника вносити у фонд кандидата від влади по 20 гривень! А в мене майже сто двадцять людей працює!» — «А якщо не внести?» — спитав його я.
Він посміхнувся. І я згадав, що все у нас, як у кожній нормальній державі, є: і санітарна інспекція, і податкова поліція, і пожежна інспекція, і багато інших інстанцій. А окрім цього, насправді цей мій знайомий просто купив собі і своїм робітникам політичну свободу. Тепер, відкуплені від влади, вони можуть голосувати за кого завгодно. Можуть голосувати за владу, щоб гроші їхнього роботодавця не пропали задурно, а можуть і проти всіх голосувати.
Як на мене, країною, найближчою Україні за духом, є Ірландія. Така сама людська відкритість, гостинність, хитруватість і мобільність. Це велика нація, сформована голодом. Вони пережили свій голод ще в середині XIX сторіччя, і тоді місцеві багатії і поміщики самі садили своїх селян на кораблі і відправляли в незнайому Америку. Аби не було голодних бунтів. І майже половина країни виїхала в пошуках кращої долі. І тепер нема в Конгресі США сильнішого лобі за ірландське.
Було б гарно мати в українському парламенті справжнє українське лобі, щоб відстоювало воно не чиєсь право на приватизацію чергової «Азовсталі», а українські інтереси як у самій країні, так і за її межами. Ні, я розумію, що без американського та російського лобі у нас теж не обійдеться, але все ж вони мають грати другорядні ролі.
Може, й справді, не вистачає нам своєї політичної еліти? Але ж усі бачать, якими темпами в Києві будуються багатоповерхові вежі елітних квартир. То ж можна бути впевненими: буде у нас своєї еліти багато, а серед неї і політична з'явиться. Треба тільки дочекатись. А спочатку перечекати цей тринадцятий рік народження. Аби він гарно закінчився.
Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected].
З телефонних дзвінків, листів та усних відгуків, що надійшли услід проектові «Батьківщина-13», ми зрозуміли, що зробили одну помилку — не представили авторів, які, нам здавалося, представлення не потребують. Тому — вдивіться ще раз у ці обличчя: >>
Кiлька тижнiв тому у Варшавi менi пощастило переглянути ретроспективу польської кiнокласики — вiд Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссi до Казiмєжа Кутца, якого, iз соромом мушу зiзнатися, до того не знав i який, може, саме тому справив на мене найсильнiше враження. Його фiльм пiд назвою «Смерть як окраєць хлiба» (1994) — невибаглива, майже документальна розповiдь про кiлька грудневих днiв 1981 року на однiй iз шахт пiд Катовiце, де розiгралась — не вперше i не востаннє — одвiчна екзистенцiйна драма мiж правдою й силою, вiрою i цинiзмом, людською гiднiстю i брутальним насильством. >>
Зараз уже майже ніхто не вірить у те, що Радянський Союз був злом. Отож не цілком зрозуміло, на біса взагалі здалася вся ота незалежність. Це слово, протягом останніх тринадцяти років послідовно й успішно компрометоване, знову потребує реабілітації. Воно вживається стосовно країн, яким на історичному шляху довелося визволятися від чужоземного панування. Тому день незалежності як національне свято існує, наприклад, у США, але не існує у Великобританії (хоч, можливо, в них теж є якийсь день незалежності — від Римської імперії). СРСР був злом, тому що блокував повноцінне існування неросійських націй: нас, українців, у світі наче не було, ми були Russians, позбавленими суб'єктності у світовій історії та політиці, до того ж співвідповідальними за всі злочини радянської системи, як, наприклад, розстріли тінейджерів у Будапешті 1956 року. Край цьому напівкоматозному станові поклала передусім чорнобильська катастрофа, внаслідок якої українські радянські люди дізналися, що в природі існує дещо, могутніше від кремлівського керівництва. Саме так почалася українська ланцюгова — в сенсі розривання ланцюгів — реакція. Це потягло за собою той визвольний переворот у масовій свідомості, котрий увінчався настільки ж масовим голосуванням за незалежність у грудні 1991 року. Її було здобуто дещо зненацька і, умовно кажучи, безкровно. А потім її було вкрадено. >>
Тринадцять років — це вік пубертатний, перехідний, вік, коли грають гормони, вилазять прищі й хочеться невідомо чого. Коли починають рости вуса й грубішає голос, — це якщо ти хлопчик, або якщо ти дівчинка, тоді ростуть не вуса, а дещо інше. Одразу постає питання: а хто ж тоді вона, Україна — хлопчик чи дівчинка? Судячи з імені жіночого роду і з тієї символічної особини, що зіп'ялась на колону посеред головної столичної площі, вона таки дівчинка. Ну, може, зовсім трішки хлопчик, інколи, вкрай рідко. Значно рідше, аніж хотілося б. >>
Я вже була автором кількох досі ще недрукованих відвертих сповідальних есеїв, коли надійшло замовлення написати текст про те, чим для мене є моя Батьківщина. З приводу 13-ї річниці незалежності України. Зрештою, все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Xіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить чи не до глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов'язує тебе із твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним. >>
Мушу відразу сказати те, що хочу (зробити декларацію, яка є, властиво, суттю того, що буде сказано. Якби щось таке дозволяли правила писання, то, зрештою, те, що я сказати хочу, вмістилося би у цих кілька написаних рядків).
Отож. України нема. Нема так само, як i не існує чогось такого, що можна було б назвати усім. Або нічим. Бо так само нема нічого без, поза, помимо України. Нема тебе, нема мене... >>
