Юрій АНДРУХОВИЧ: Тринадцять слів з розгорнутим трактуванням

20.08.2004
Юрій АНДРУХОВИЧ: Тринадцять слів з розгорнутим трактуванням

...Мені тринадцятий минало...

Пісня невідомого поета-вундеркінда

1. Незалежність

      Зараз уже майже ніхто не вірить у те, що Радянський Союз був злом. Отож не цілком зрозуміло, на біса взагалі здалася вся ота незалежність. Це слово, протягом останніх тринадцяти років послідовно й успішно компрометоване, знову потребує реабілітації. Воно вживається стосовно країн, яким на історичному шляху довелося визволятися від чужоземного панування. Тому день незалежності як національне свято існує, наприклад, у США, але не існує у Великобританії (хоч, можливо, в них теж є якийсь день незалежності — від Римської імперії). СРСР був злом, тому що блокував повноцінне існування неросійських націй: нас, українців, у світі наче не було, ми були Russians, позбавленими суб'єктності у світовій історії та політиці, до того ж співвідповідальними за всі злочини радянської системи, як, наприклад, розстріли тінейджерів у Будапешті 1956 року. Край цьому напівкоматозному станові поклала передусім чорнобильська катастрофа, внаслідок якої українські радянські люди дізналися, що в природі існує дещо, могутніше від кремлівського керівництва. Саме так почалася українська ланцюгова — в сенсі розривання ланцюгів — реакція. Це потягло за собою той визвольний переворот у масовій свідомості, котрий увінчався настільки ж масовим голосуванням за незалежність у грудні 1991 року. Її було здобуто дещо зненацька і, умовно кажучи, безкровно. А потім її було вкрадено.

2. Інфляція

      І наслідком цієї крадіжки століття прийшла велика інфляція часів Леоніда Кра. З перших тижнів і місяців його правління стало очевидним те, що наше «вчора» впевнено переграє наше «завтра». Вигравши президентські вибори, вчорашні тут-таки здали незалежність у СНД. Це стало першим симптомом того, що було й залишається фірмовим знаком українського керівництва: європейська риторика — одне, а реальні вчинки — зовсім інше. Такого кшталту двоїстість не залишала жодних сумнівів у тому, що влада махлює. З одного боку, відбулася блискавична регенерація ящурового хвоста — поліційно-бюрократичного апарату, з іншого — неприховуваний саботаж того, що самі вони назвали «розбудовою держави». Націоналістична косметика виявилася спроможною лише провокувати ненависть до всього українського, а обвальна люмпенізація спричинила нищівний удар по основах і породила життєву модель «базар — вокзал».

3. Виживання

      Виживання є однією з підставових функцій органічної природи. Так принаймні здається мені, хоч я не надто впевнено в цьому почуваюся. Але в чому я певен, то це в тому, що силою своєї підставовості, базовості функція виживання недостатня і принизлива для людини. Людина є передусім (скористаюся Марксовим симулякром) «надбудовою». Застосування українською владою щодо власного народу проекту «Виживання» протягом усіх тринадцяти років мусило забезпечити відразу кілька необхідних цій владі речей: вичавлювання з підданців згаданої «надбудови» (тобто людського «над»), можливість нічим не обмежуваного самозбагачення плюс маніпулювання чинником «червоного реваншу». Спостереження лінгвіста: саме в ці роки зонне слово «опускати» утвердилося в повсякденній мові переважної більшості дорогих співвітчизників.

4. Мова

      З мовою загалом відбулося відразу декілька не надто веселих метаморфоз. На момент здобуття незалежності в суспільстві (і в російськомовній його частині теж) панував консенсус відносно того, що українська мова повинна поступово вийти на провідні позиції, у зв'язку з чим мусить бути єдиною державною мовою. Взамін цьому носії російської отримували гарантії, що на них ніхто не буде тиснути і реальна двомовність залишається актуальною на неозору історичну перспективу. Але провальність і не в останню чергу цілковита естетична непривабливість держави спричинила наростання спротиву щодо всього державного і, передусім, державної мови. «Повзучій українізації» було протиставлено «конкретну русифікацію». Чинник мови на довгі роки перетворився в засіб передвиборних маніпуляцій. Краса і гордість східноукраїнської меншини —  суржик — мігрує все далі на Захід — по суті, він є західноукраїнською розмовною мовою наших днів, і зупинити його дальше просування зможе тільки державний кордон. У той же час він зникає на Сході — там більшає нормальної і нормативної російської. Неважко спрогнозувати, як поточаться асиміляційні процеси в наступні 10 — 15 років, якщо — перепрошую за Вольтера — гідру не буде розчавлено.

5. Сепаратизм

      Мені завжди подобалася думка про те, що Україна «занадто велика», непогано б її зробити компактнішою. Восени 1991 року, ще перед референдумом, я нічтоже сумняшеся сформулював це у вигляді такої собі пародійної дефініції для нашого з Іздриком енциклопедичного «Четверга»: «Україна є просторово найбільшою в Європі об'єктивною даністю, в силу чого вона фатальним чином не може в Європі поміститися». Найуспішніший сепаратистський проект ми вже, на жаль, прогавили — ним слід було займатися десь у році 1992. Він мав би полягати у відокремленні Донбасу, який тоді і сам був, здається, цілком не проти. Завдяки цьому російської мови в країні стало б відчутно менше, несвідомого заляканого електорату й аварій на шахтах теж, а один із головних цьогорічних претендентів на український державний трон зміг би в найкращому для себе разі поборотися хіба за посаду губернатора однієї з південних російських губерній, на що нам з вами було б свистати.

6. Ностальгія

      Туга за минулим, переважно недавнім, ще навіть не двадцятилітнім, є типовою для всього посткомуністичного світу. У Німеччині для неї навіть вигадали назву «Остальгія». Україна щодо цієї шляхетної тенденції не виняток, а швидше навпаки. Не сумніваюся, що ностальгія є складовою політичних технологій влади, втілюваних за посередництвом медій. Старі радянські фільми, пісні, послідовна реставрація совка в усіх його проявах, культ героїв золотої зірки і червоних знамен, диктатура ветеранів, Чапаєв, Штірліц, «Весна на Зарічній вулиці» й «Песня ракетчика» під час родинного застілля, — все це вона. Як кажуть, «це — наша історія». Нині ми вже цілком спокійно сприймаємо появу на крамничних полицях шмурдяків зі Сталіним і Брежнєвим на етикетці. Бракує ще реабілітації ГУЛАГу, але й до неї недалеко, у кожному разі говорити вголос негарні речі про чекістів уже знову вкрай небажано з огляду, мабуть, на Великого Друга.

7. Попса

      Якщо наша недо- і все ж революція відбувалася мовою рок-культури, то реставрація забирала своє назад під дедалі настирливіше деренчання попси. Вона стала не тільки загальним соціальним тлом, а й способом та стилем, а в декого й неусвідомленим сенсом життя. За великим рахунком попса є проявом відмежування людини від власного «над», наслідком успішно втіленого владою проекту «Виживання». Попса і пиво є передусім інструментами розслаблення, а воно, у свою чергу, — реакцією на гвалтування. Локалізована спершу в зоні «базару — вокзалу», попса з роками пожерла всю дійсність, заповнила собою всі простори і шпарини. Нині її вже просто неможливо не чути. При цьому вона може бути лише російськомовною — за цим вгадується комплекс: москвоцентричний образ світу — ностальгія — масова пострадянська обрядовість. І ефір, який фактично вже не дає вибору.

 

8. Росія

      Ця сусідня країна була і залишається найвпливовішим щодо України зовнішнім (і, на жаль, внутрішнім) чинником, активно працюючи на згаданий москвоцентричний образ світу пересічного українця. Тринадцятилітні стосунки двох суверенних держав є безпрецедентним зразком політичної гри в одні ворота. При цьому Росія тисне, заграє, ставить умови, обіцяє, не виконує обіцянок, кокетує, розводить, наїжджає, опускає, пропонує все нові й нові союзи, угоди, домовленості, порушує їх, маніпулює, звинувачує, вдає ображену, втручається, картає, лається, обіймає, пригортає, ревнує (переважно до Польщі, а відтак до США). Україна ж у відповідь на це все просто любить її. Про ступінь інфільтрації гравців російської команди в усі тканини, пори і клітини українського суспільства не варто й говорити. Інфільтрація спричинює інфікованість. Наша країна тотально інфікована — через попсу, телебачення, радіо, пресу, ностальгію, реставрацію. А як красиво все починалося: Єльцин на танку і їхні трикольори в одному небі з нашими двокольорами!..

9. Влада

      За тринадцять років вона досягла майже цілковитого унезалежнення від свого джерела і, відповідно — цілковитого узалежнення свого джерела від себе. Під «джерелом влади» мається на увазі, звісно, народ, про що в іншій країні зайво було б і нагадувати. Влада однаково брутальна в усьому, чого не торкнеться (а торкатись їй хочеться всього): від телефонних розмов і приватних листів до дельти Дунаю, карпатських заповідників, Дніпрових берегів та вершини Ай-Петрі. Протягом тринадцяти років вона покористувалась, як хотіла, цією країною, «котрої не шкода». Пояснення такої самовбивчої загалом поведінки, на мій погляд, криється в тому, що це — «не їхня батьківщина». Ні, справа тут не в етнічних чи генетичних кодах, а в тому, що з розпадом СРСР для більшості цих людей батьківщина просто перестала існувати. Залишилася взята ними в користування територія, щодо якої немає й не може бути жодного сантименту. Найхворобливішим відростком владного організму є т. зв. «силовики».

10. Страх

      Безперечним досягненням останніх стала реанімація приспаного було горбачовською перебудовою та ранньою «держрозбудовою» почуття. Писати історію страху непросто: починати слід від найглибших пластів людської структури — тих, які ще пам'ятають грандіозні природні потрясіння якого-небудь мезозою. Страх — це внутрішнє пекло. Воно, швидше за все, скандинавське, адже, згідно з їхніми нордичними уявленнями, у пеклі зимно і воно складається винятково з льоду. Так от, страх (цілком у згоді з класичними тоталітарними практиками) виявився улюбленою суспільною методологією української влади, а масовий шантаж — її інструментом. Тим часом «джерело влади», себто народ, виробив декілька улюблених форм спротиву. Серед них — дуля в кишені при зовнішньо показній лояльності, втеча в попсу і пиво, а також еміграція — внутрішня і звичайна, еміграція як така.

11. Еміграція

      Не так давно, гортаючи на борту Австрійських авіаліній ілюстровану туристичну пресу, я натрапив на велику добірку про Португалію. Серед інших цікавих фактів дізнався й про те, що українці становлять найбільшу з національних меншин цієї країни, наступними після них за чисельністю йдуть бразильці, ангольці і вихідці з Островів Зеленого Мису. Усі перелічені тут країни — це колишні португальські колонії, тож нічого дивного в тому, що їхнього люду в Португалії так багато. Але наші випередили їх усіх! Одного разу в Німеччині мене запитали, як я вважаю, якою мовою будуть розмовляти українці в майбутньому — українською чи російською. Я не жартував, коли відповів на це, що, можливо, італійською. Щоразу, вилітаючи зі Львова в західному напрямку, звертаю увагу на молодих українок, які — не інакше як після відвідин «смерекової хати, батьківського порогу» повертаються до Італії зі своїми маленькими дітьми. І розмовляють вони з ними винятково італійською. І отакий він насправді, цей європейський вибір України — вибір заробітчан.

12. Європа

      Тринадцять років ми від неї віддалялися, все глибше грузнучи в усілякі СНД і — Господи прости — ЄЕП, аби врешті сказати собі, що Європа — це фантом і тільки. І тут-таки почали, наче виправдовуючись, гарячково формулювати всілякі дурниці на кшталт того, що дотепер у нас, виявляється, була «епоха євроромантизму» (ні, ви тільки уявіть собі цих невиправних романтиків Ку і Кра, цих прекраснодушних наївних ідеалістів!). Або відносно того, що «нам не треба йти до Європи, ми Європу в себе збудуємо». Мовляв, «польська модель» нам не підходить, ми вибираємо «норвезьку» або «швейцарську». Насправді ж, як казав минулого року в Будапешті певний британський професор: «Україні не уникнути нормальності, а це значить не уникнути членства в ЄС. Напевно, це станеться з нею пізніше, ніж із Туреччиною, але раніше, ніж із Марокко». Ось такий підсумок — тринадцять років не минули даремно і нам усе-таки знайдено місце на європейській мапі — східніше Туреччини і західніше Марокко, десь у південно-духмяній частині світу, серед верблюдів та мінаретів. Дякуємо й за це.

13. Надія

      Вона, згідно з популярною національною приказкою, вмирає останньою. Тож до 31 жовтня ще є трохи часу, і варто дожити. До речі, в поляків на цю тему інша приказка: «Надія — мати дурнів». Але вони, поляки, вже можуть собі це дозволити. Нам такі глузливі приказки не годяться, адже надія — це все, що ми маємо. Плюс точну дату: 31 жовтня. Отоді ми й побачимо, наскільки наші власні претензії на незалежність, демократію та Європу є обгрунтованими. Картина виглядає цілком виразно й недвозначно: якщо переможе опозиція, то рішучий крок назустріч Європі буде зроблено — і не тому, що наша опозиція така вже блискуче європейська, а тому, що суспільство засвідчить свою здатність по-європейськи змінити набридлу йому владу і врешті перерве цю фатальну спадкову хворобу, цю «спадкоємність влади». Чого йому і всім нам бажаю. Про інший варіант навіть згадувати не хочеться — особливо напередодні такого великого національного свята.

 

Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected].

  • Кожному — своє,

    З телефонних дзвінків, листів та усних відгуків, що надійшли услід проектові «Батьківщина-13», ми зрозуміли, що зробили одну помилку — не представили авторів, які, нам здавалося, представлення не потребують. Тому — вдивіться ще раз у ці обличчя: >>

  • Микола РЯБЧУК: Свобода як окраєць хлiба

    Кiлька тижнiв тому у Варшавi менi пощастило переглянути ретроспективу польської кiнокласики — вiд Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссi до Казiмєжа Кутца, якого, iз соромом мушу зiзнатися, до того не знав i який, може, саме тому справив на мене найсильнiше враження. Його фiльм пiд назвою «Смерть як окраєць хлiба» (1994) — невибаглива, майже документальна розповiдь про кiлька грудневих днiв 1981 року на однiй iз шахт пiд Катовiце, де розiгралась — не вперше i не востаннє — одвiчна екзистенцiйна драма мiж правдою й силою, вiрою i цинiзмом, людською гiднiстю i брутальним насильством. >>

  • Олександр ІРВАНЕЦЬ: Кругом тринадцять

    Тринадцять років — це вік пубертатний, перехідний, вік, коли грають гормони, вилазять прищі й хочеться невідомо чого. Коли починають рости вуса й грубішає голос, — це якщо ти хлопчик, або якщо ти дівчинка, тоді ростуть не вуса, а дещо інше. Одразу постає питання: а хто ж тоді вона, Україна — хлопчик чи дівчинка? Судячи з імені жіночого роду і з тієї символічної особини, що зіп'ялась на колону посеред головної столичної площі, вона таки дівчинка. Ну, може, зовсім трішки хлопчик, інколи, вкрай рідко. Значно рідше, аніж хотілося б. >>

  • Андрій КУРКОВ: Вип’ємо за самобутнiсть нашої загадковостi!

    Нещодавно в Парижі один мій добрий знайомий сказав: «Знаєш, на Заході головна проблема в сприйнятті України полягає в тому, що за назвою «Україна» ховається не країна, а територія. Територія, що лежить між Польщею і Росією». >>

  • Євгенія КОНОНЕНКО: Моя Україна

    Я вже була автором кількох досі ще недрукованих відвертих сповідальних есеїв, коли надійшло замовлення написати текст про те, чим для мене є моя Батьківщина. З приводу 13-ї річниці незалежності України. Зрештою, все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Xіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить чи не до глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов'язує тебе із твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним. >>

  • Тарас ПРОХАСЬКО: Безмежнiсть обмеженого свiту

    Мушу відразу сказати те, що хочу (зробити декларацію, яка є, властиво, суттю того, що буде сказано. Якби щось таке дозволяли правила писання, то, зрештою, те, що я сказати хочу, вмістилося би у цих кілька написаних рядків).
    Отож. України нема. Нема так само, як i не існує чогось такого, що можна було б назвати усім. Або нічим. Бо так само нема нічого без, поза, помимо України. Нема тебе, нема мене... >>