Тарас ПРОХАСЬКО: Безмежнiсть обмеженого свiту

14.08.2004
Тарас ПРОХАСЬКО: Безмежнiсть обмеженого свiту

 1.

      Мушу відразу сказати те, що хочу (зробити декларацію, яка є, властиво, суттю того, що буде сказано. Якби щось таке дозволяли правила писання, то, зрештою, те, що я сказати хочу, вмістилося би у цих кілька написаних рядків).

      Отож. України нема. Нема так само, як i не існує чогось такого, що можна було б назвати усім. Або нічим. Бо так само нема нічого без, поза, помимо України. Нема тебе, нема мене...

 2.

      Часом я навіть не можу спокійно випити ранкової кави.

      Сідаю на сходи. Сідаю на сходи своєї гірської хати, щоби попити ранкову каву. I часом не можу того спокійно зробити. Чи то вікове, чи то особливість натури, але те, що я бачу, не є чистим тим, що я бачу. Сиджу на сходах i бачу більше, ніж належиться. Я бачу маленький кусник світу, який є усім світом. Бачу сад, зарослий молодими яблунями, які розростаються i заслоняють собою щораз більше світу. Ці дерева посадив тато. Зовсім недавно. В середині вісімдесятих. Це недавно, незважаючи на те, що минуло вже двадцять років. Цей сад страшенно змінив усі можливості бачення. Від хати ледь видно колію. З колії, з поїзда тепер видно лише дах хати. А я бачу силуети. Бачу те, що можна би було назвати привидами.

      Насправді, дивлячись на те, що видно з порога, i знаючи, що тут відбувалося, іноді уявляєш собі, як ті люди рухалися на цьому куснику ландшафту.

      Цю колію, яка за садом, колись будували італійці. Чомусь було вирішено, що саме вони найкраще надаються до будівництва колій у гірській місцевості. Їхні інженери вишукували кожного зручного повороту між горбами i ярами, щоби прокласти залізницю від Станіславова до Рахова. Робітники, напевно, приходили до хат, до криниць. Робітники мали би просити напитися по-італійськи. Ще вони мусили якось проводити вільний від роботи час. Кажуть, що саме італійці принесли у наші гори всілякі любовні хвороби. Італійці уміли прокладати тунелі. Прокладена ними колія назавжди змінила звучання нашої гори. Коли їде поїзд, хата аж трясеться. Особливо це чути уночі. Колись із одного паровоза вилетіла іскра, котра упала на гонту давньої родинної хати. Місце, де вона стояла, я теж бачу. Та хата згоріла без жодної війни.

      Війни, принаймні дві світові, відбувалися майже на подвір'ї. У лісі, який справа, була шанцева оборонна система, на яку скеровувалося те, що пізніше назвалося брусиловським проривом.

      А ще я бачу міст, побудований на місці того мосту, який свого часу підірвали ковпаківці перед тим, як провести свій справжній бій з українською самообороною, в якому їх було знищено. Можу собі уявити, що відбувалося на наших городах під час цих усіх світових воєн. З городу щороку — аж до початку вісімдесятих — вилізали весняні гільзи, вистріляні з принципово інших типів зброї.

      А ще перед тим, як від поїзда згоріла стара хата, на цих городах відбувалися величезні віча радикальної української партії. Одне з них описане у відповідному числі газети «Діло» як найбільше i найсвідоміше у краї, на ньому виступали посол Лагодинський, Шекерик-Доників, Марко Черемшина i тодішній господар цих городів.

      Через те, що міст потім підірвали, ще кілька років імпровізовані станції працювали на двох берегах величезного яру, який я теж бачу. Один поїзд доїжджав до прірви, пасажири переходили стежками через річку i пакувалися в інший, котрий їхав аж до Рахова. Потім, звичайно, побудували новий міст, а уламки старого віадуку поутворювали прегарні плеса на гірській ріці. Зліва я можу бачити гірсько-лісову країну, звідки та річечка витікає, а справа — аж правий високий берег Прута, куди вона впадає. Крім прутського каньйону, у тім боці видно ще й початок покутсько-косівських Карпат, видно той хребет, за яким Коломия, Березови, Яблунів, Шешори та інші цікаві місця.

      Попереду я бачу ту смугу гір, якими починається офіційна Гуцульщина. За цією смугою за доброї погоди видно мальовничі горби, якими закінчується передгір'я, i високу гору, на якій колись, дуже давно, було велетенське поганське капище i закінчувалася давня дорога, якою приїжджали купці з дальшої Європи по кремінь. Бо зліва, там де міст i рештки шанців, — лише вхід у Горгани. Початок того кам'янистого нерівного безлюдного лісу, який виходить іншим боком аж на Мукачеве i — з невеликими перервами — до Шварцвальда. Десь із самого краю того лісу ще двадцять років тому вилітали з-під землі винищувачі, котрі прикривали одну з тих таємних баз, на якій містилися ті стратегічні ракети, про які знали лише їх власники й аналітики потенційного супротивника. (Заради побудови такої бази було виселено ціле гірське сільце i зруйнована тамтешня церковця з різьбами найкращого у світі майстра плоскої різьби.) То якраз до цієї бази по колії за городом їздили дивні поїзди, замасковані під пасажирські, зi щільними фіранками на вікнах.

      Ще я бачу баню стародавньої церкви, яка входила до найповажніших реєстрів пам'яток архітектури, фрагмент цвинтаря, дахи кількох дерев'яних вілл у закопанському стилі. Все це — рештки того містечка, яке перестало існувати під час другої зі світових воєн. Найбільше уцілiли після тої війни стежки, які я теж бачу. Цими стежками приходили ті, що перебували у лісі, i ті, які робили облави на тих, що перебували у лісі. Дивлячись на ці стежки, можна точно знати, як ними ходили ці різні люди. Крім того, були ще й інші, які, попри всілякі історії, йшли до соляних криниць, які так близько в одному з ярів, що аж неможливо побачити.

      Звичайно, що передовсім я бачу дерева. Дуже багато різних неужиткових дерев, які непомітно змінюють бачення. Саме через них так сильно відрізняється тло на фотографіях різних десятиліть. Звичайно, що передовсім я бачу траву, яка незмінно виростає на всіх фрагментах вільної землі, на котрій відбувалося все те, чого я не можу не бачити, коли сідаю на сходи попити кави. Часом я навіть не можу її спокійно допити, бо трава нічого не ховає.

 3.

      Аби ще якось пояснити, що є Україна i я, мушу розкрити таку формулу. Вона i я — це завжди щось без чогось як щось єдине i одне в одному.

      Розкриваю схему. Сніг без морозу, мороз без снігу, морозяний сніг, сніговий мороз....Минуле без майбутнього, майбутнє без минулого, майбутнє минулого, минуле майбутнього... Віра без знання, знання без віри, віра знання, знання віри... Чоловік без жінки, жінка без чоловіка, чоловік жінки, жінка чоловіка... (Це той пункт, де бездоганна безконечна формула має перший виняток з аксіоми, бо в результаті досягається недосяжне. Ми, i я, i вона стаємо андрогенами.) Щоправда, ніяк не можна твердити — мова без буття, буття без мови, бо виходить, що лише мова буття i буття мови (а ще буття кодів, пейзажів i складу усіх світових вод, що проникають у цю сукупність людей на цім фрагменті тверді).

      Усе i нічого, бо нічого i все. Завжди i ніколи, бо ніколи i завжди. Кожен, хто по-справжньому тут, переконаний, що хоча би він буде останнім, хто тутешній. У кожному разі Україна — це все , що у мене є. I все, що є у світі, не може вийти за рамки України. Така от обмеженість... Вона передбачає, що існує так багато тих, які можуть бути, уявляюючи себе у разі чого останніми українцями.

 

Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected].

  • Кожному — своє,

    З телефонних дзвінків, листів та усних відгуків, що надійшли услід проектові «Батьківщина-13», ми зрозуміли, що зробили одну помилку — не представили авторів, які, нам здавалося, представлення не потребують. Тому — вдивіться ще раз у ці обличчя: >>

  • Микола РЯБЧУК: Свобода як окраєць хлiба

    Кiлька тижнiв тому у Варшавi менi пощастило переглянути ретроспективу польської кiнокласики — вiд Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссi до Казiмєжа Кутца, якого, iз соромом мушу зiзнатися, до того не знав i який, може, саме тому справив на мене найсильнiше враження. Його фiльм пiд назвою «Смерть як окраєць хлiба» (1994) — невибаглива, майже документальна розповiдь про кiлька грудневих днiв 1981 року на однiй iз шахт пiд Катовiце, де розiгралась — не вперше i не востаннє — одвiчна екзистенцiйна драма мiж правдою й силою, вiрою i цинiзмом, людською гiднiстю i брутальним насильством. >>

  • Юрій АНДРУХОВИЧ: Тринадцять слів з розгорнутим трактуванням

    Зараз уже майже ніхто не вірить у те, що Радянський Союз був злом. Отож не цілком зрозуміло, на біса взагалі здалася вся ота незалежність. Це слово, протягом останніх тринадцяти років послідовно й успішно компрометоване, знову потребує реабілітації. Воно вживається стосовно країн, яким на історичному шляху довелося визволятися від чужоземного панування. Тому день незалежності як національне свято існує, наприклад, у США, але не існує у Великобританії (хоч, можливо, в них теж є якийсь день незалежності — від Римської імперії). СРСР був злом, тому що блокував повноцінне існування неросійських націй: нас, українців, у світі наче не було, ми були Russians, позбавленими суб'єктності у світовій історії та політиці, до того ж співвідповідальними за всі злочини радянської системи, як, наприклад, розстріли тінейджерів у Будапешті 1956 року. Край цьому напівкоматозному станові поклала передусім чорнобильська катастрофа, внаслідок якої українські радянські люди дізналися, що в природі існує дещо, могутніше від кремлівського керівництва. Саме так почалася українська ланцюгова — в сенсі розривання ланцюгів — реакція. Це потягло за собою той визвольний переворот у масовій свідомості, котрий увінчався настільки ж масовим голосуванням за незалежність у грудні 1991 року. Її було здобуто дещо зненацька і, умовно кажучи, безкровно. А потім її було вкрадено. >>

  • Олександр ІРВАНЕЦЬ: Кругом тринадцять

    Тринадцять років — це вік пубертатний, перехідний, вік, коли грають гормони, вилазять прищі й хочеться невідомо чого. Коли починають рости вуса й грубішає голос, — це якщо ти хлопчик, або якщо ти дівчинка, тоді ростуть не вуса, а дещо інше. Одразу постає питання: а хто ж тоді вона, Україна — хлопчик чи дівчинка? Судячи з імені жіночого роду і з тієї символічної особини, що зіп'ялась на колону посеред головної столичної площі, вона таки дівчинка. Ну, може, зовсім трішки хлопчик, інколи, вкрай рідко. Значно рідше, аніж хотілося б. >>

  • Андрій КУРКОВ: Вип’ємо за самобутнiсть нашої загадковостi!

    Нещодавно в Парижі один мій добрий знайомий сказав: «Знаєш, на Заході головна проблема в сприйнятті України полягає в тому, що за назвою «Україна» ховається не країна, а територія. Територія, що лежить між Польщею і Росією». >>

  • Євгенія КОНОНЕНКО: Моя Україна

    Я вже була автором кількох досі ще недрукованих відвертих сповідальних есеїв, коли надійшло замовлення написати текст про те, чим для мене є моя Батьківщина. З приводу 13-ї річниці незалежності України. Зрештою, все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Xіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить чи не до глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов'язує тебе із твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним. >>